«Мир за будь-яку ціну» — це боротьба за виборця: заручники виборів-2019

У суспільстві, виснаженому війною, заклики до «миру за будь-яку ціну» неминуче знаходять відгук. Люди втомилися від втрат, тривог, невизначеності, мобілізації, зростання цін і постійного очікування новин із фронту. Для багатьох родин війна давно перестала бути абстрактним поняттям із телевізійних ефірів: вона вимірюється загиблими, пораненими, зруйнованими будинками, розлукою та страхом за близьких. Саме на цій втомі й формується нова політична пропозиція, яку називають «мирними голосами».

Проте за гучними обіцянками швидкого завершення бойових дій не завжди стоїть реалістичний план припинення війни. Часто йдеться передусім про боротьбу за виборця — за громадян, які більше не готові беззастережно довіряти владі та не бачать зрозумілої перспективи перемоги. Політичні сили намагаються зайняти нішу, яка свого часу принесла перемогу Володимиру Зеленському: образ кандидата, здатного домовитися, зупинити стрілянину й повернути країну до мирного життя.

У 2019 році значна частина українців голосувала за обіцянку швидких змін і завершення конфлікту. Формула «просто перестати стріляти» здавалася багатьом привабливою альтернативою складній і виснажливій реальності. Виборці очікували, що нова влада знайде компроміс, домовиться з росією та поверне окуповані території без масштабної ескалації. Однак подальші події показали, що бажання миру саме по собі не є стратегією, а політична обіцянка не здатна скасувати імперські наміри агресора.

Втома від війни як головний політичний ресурс

Сьогодні суспільна втома стала одним із найпотужніших факторів української політики. Люди, які щодня втрачають здоров’я, доходи й відчуття безпеки, закономірно запитують, коли це закінчиться. Родини військовослужбовців хочуть повернення близьких додому. Переселенці прагнуть відновити житло та нормальне життя. Громадяни на окупованих територіях роками чекають звільнення. У кожної групи є власний біль, але спільним залишається бажання припинити страждання.

Саме тому гасло про мир без пояснення його умов може стати ефективним виборчим інструментом. Воно апелює не до складних переговорних процесів, гарантій безпеки чи міжнародного права, а до емоційного бажання, щоб завтра не було нових похоронів. Політики отримують можливість запропонувати просту відповідь на надзвичайно складне питання: достатньо погодитися на поступки — і війна нібито завершиться.

Однак така риторика приховує ключову проблему: Україна не є єдиною стороною, яка визначає умови миру. Росія розпочала повномасштабне вторгнення не для того, щоб отримати символічну поступку чи тимчасовий компроміс. Її вимоги стосуються територій, контролю над українською державою, обмеження суверенітету та права громадян самостійно визначати майбутнє країни. За таких обставин «мир за будь-яку ціну» може означати не припинення насильства, а паузу перед новим етапом агресії.

Політична ставка на втому виборця небезпечна ще й тому, що вона спрощує реальність. Громадянам можуть пропонувати повірити: війна триває винятково через помилки української влади, а росія нібито погодиться на домовленості, якщо Київ продемонструє достатню поступливість. Така логіка зручна для передвиборчої кампанії, але не враховує попередній досвід домовленостей, порушення режимів припинення вогню та систематичне знецінення росією українського суверенітету.

Уроки виборів 2019 року

Політична ситуація, що склалася після виборів 2019 року, стала важливим уроком для українського суспільства. Влада отримала надзвичайно високий кредит довіри та мандат на масштабні зміни. Виборці очікували завершення епохи бідності, оновлення державних інституцій, справедливих правил і припинення війни. Проте частина обіцянок залишилася нереалізованою, а деякі рішення влади лише посилили розчарування.

Особливо болісним стало усвідомлення того, що передбачити велику війну та підготувати державу до неї належним чином не вдалося. Громадяни почали ставити питання про рівень готовності армії, відповідальність посадовців, корупцію, кадрову політику та прозорість ухвалення рішень. Водночас будь-яка критика влади часто сприймалася як удар по державі, що ускладнювало відкриту дискусію.

Сьогодні політики можуть спробувати повторити успішну для Зеленського виборчу модель: пообіцяти швидкий мир, дистанціюватися від непопулярних рішень і перекласти відповідальність за затягування війни на чинне керівництво. Частина виборців справді може підтримати таку позицію, особливо якщо не довіряє владі та не бачить переконливих результатів її роботи. Але повторення сценарію 2019 року не гарантує повторення його наслідків. Обставини кардинально змінилися, а ціна помилки стала незрівнянно вищою.

Тоді чимало людей вірили, що Росію можна переконати політичними жестами та поступками. Нині очевидно, що для кремля українське питання не обмежується окремими районами Донбасу. Йдеться про контроль над усією Україною, її зовнішньою політикою, армією, економікою та майбутнім. Тому кандидат, який обіцяє «домовитися за будь-яку ціну», має відповісти на просте запитання: якою саме буде ця ціна і хто її сплачуватиме?

Мир чи капітуляція: що має знати виборець

Справжній мир передбачає не лише припинення пострілів, а й надійні гарантії безпеки, повернення людей, звільнення полонених, відновлення територіальної цілісності та відповідальність за воєнні злочини. Якщо домовленості залишають агресору можливість зберегти окупаційні адміністрації, перегрупувати війська й підготуватися до нового нападу, це не стійкий мир, а тимчасове перемир’я.

Для росії прийнятним результатом може бути Україна, позбавлена здатності захищатися та змушена погоджувати кожне ключове рішення із кремлем. У такій моделі навіть формальне припинення бойових дій не означатиме свободи. Українці можуть отримати не безпеку, а постійний шантаж, репресії на окупованих територіях і загрозу нової війни в будь-який зручний для агресора момент.

Тому виборець має оцінювати не емоційність гасел, а конкретний зміст політичних пропозицій. Потрібно розуміти, чи передбачає план захист цивільного населення, гарантії для військових, повернення полонених, відновлення кордонів і покарання винних. Не менш важливо знати, якими ресурсами та міжнародними домовленостями політики збираються реалізувати свої обіцянки. Без відповідей на ці питання «мирна програма» залишається лише рекламним слоганом.

Водночас відповідальність за появу попиту на такі гасла лежить і на чинній владі. Коли керівництво країни не пояснює суспільству логіку своїх рішень, допускає корупційні скандали, концентрує повноваження та не демонструє готовності до політичного діалогу, воно саме створює простір для популістів. Недовіра до влади стає живильним середовищем для будь-яких простих відповідей, навіть якщо ці відповіді можуть бути небезпечними.

Замість культивування образу незамінного лідера державі потрібні прозорі інституції, професійний уряд, парламентський контроль і широка політична відповідальність. В умовах війни неможливо будувати майбутнє на персональному рейтингу чи очікуванні наступних виборів. Українцям необхідно бачити не змагання політиків за крісло, а спільну роботу заради виживання держави.

«Мир за будь-яку ціну» може звучати привабливо, але ціна капітуляції часто стає лише початком нових втрат. Виборче гасло не здатне замінити стратегію, а бажання завершити війну не повинно позбавляти суспільство здатності тверезо оцінювати ризики. Україна потребує миру, проте такого, який не перетворить її громадян на заручників чергових політичних обіцянок і не залишить державу беззахисною перед майбутньою агресією.