Чому Київ досі без пам’ятників Мазепі, Петлюрі та Скоропадському

Київ залишається містом із суперечливою архітектурою пам’яті. У його просторі присутні постаті княжої доби, козацького гетьманату, літератури та культури, однак значно слабше представлені діячі українського державотворення ХХ століття. Саме тому відсутність повноцінних пам’ятників Івану Мазепі, Симону Петлюрі та Павлу Скоропадському сприймається не лише як питання міського благоустрою, а і як показник ставлення держави до власної історії.

Ці троє діячів належать до різних історичних епох і мали відмінні політичні погляди, проте їх об’єднує прагнення до української суб’єктності. Мазепа намагався зберегти автономію Гетьманщини та вивести її з-під контролю Московського царства. Петлюра став одним із лідерів Української Народної Республіки у час визвольних змагань. Скоропадський очолив Українську Державу 1918 року та сформував розгалужений державний апарат, дипломатичні структури й систему освіти. Попри складність їхніх біографій, кожен із них залишив помітний слід в історії боротьби за українську державність.

Чому радянська спадщина досі впливає на Київ

Однією з головних причин відсутності таких монументів є тривала дія радянської історичної політики. У радянському трактуванні Мазепа був зрадником, Петлюра — небезпечним ворогом більшовицького режиму, а Скоропадський — представником «буржуазної реакції». Ці оцінки десятиліттями повторювалися у шкільних підручниках, музеях, кіно та публічному просторі. Українські державницькі проєкти або замовчувалися, або подавалися виключно як помилки й прояви «націоналізму».

Після проголошення незалежності Україна не одразу змінила систему символів у столицях і великих містах. Частина радянських пам’ятників залишалася на своїх місцях, тоді як для спорудження монументів українським політичним діячам не було послідовної державної програми. Найвідомішим прикладом стала присутність пам’ятника Володимиру Леніну в центрі Києва. Монумент простояв на центральній площі до Революції Гідності, хоча Ленін не мав стосунку до української державної традиції, а очолювана ним політична система була відповідальною за репресії, Голодомор і знищення українських інституцій.

Така диспропорція формувала парадоксальну ситуацію: радянський символ десятиліттями залишався частиною щоденного міського пейзажу, а постаті, пов’язані з боротьбою за незалежність, не отримували рівнозначного представлення. Після демонтажу монумента Леніна питання про те, хто має з’явитися на його місці, стало особливо гострим. Це місце в центрі Києва має не лише містобудівне, а й виняткове символічне значення.

Водночас декомунізація та деколонізація не відбуваються автоматично. Вони потребують переосмислення назв вулиць, музейних експозицій, меморіальних дошок, пам’ятників і самого підходу до формування міського середовища. Якщо одні символи прибирають, але не замінюють їх зрозумілою українською історичною розповіддю, у суспільстві виникає відчуття незавершеності.

Мазепа, Петлюра і Скоропадський: складні постаті без простих оцінок

Іншою причиною повільного вшанування є неоднозначність історичних постатей. У суспільній дискусії часто лунає думка, що пам’ятник може бути встановлений лише людині з бездоганною біографією та цілком одностайною репутацією. Однак історія державотворення майже ніколи не складається з простих сюжетів. Політичні лідери діють в умовах війни, міжнародного тиску, внутрішніх конфліктів і нестачі ресурсів. Їхні рішення можуть викликати суперечки, але це не скасовує їхнього значення.

Іван Мазепа є одним із найважливіших символів українського прагнення до політичної самостійності. Його союз зі шведським королем Карлом ХІІ був спробою змінити залежне становище Гетьманщини та захистити її права. Російська імперія у відповідь створила образ Мазепи як зрадника, а церковне прокляття й офіційна пропаганда закріплювали цей образ протягом століть. Для сучасної України гетьман Мазепа є символом опору імперській політиці, а його відсутність у центральному міському просторі виглядає особливо промовисто.

Симон Петлюра залишається однією з найбільш дискусійних постатей Української революції 1917–1921 років. Він був військовим і політичним лідером, який намагався втримати українську державність у боротьбі проти більшовицької росії та інших сил, що діяли на території України. Оцінки його діяльності пов’язані з воєнними поразками, політичними компромісами й трагічними подіями того часу. Водночас саме в період Директорії УНР тривала боротьба за українські державні інституції, армію та дипломатичне представництво. Публічне вшанування Петлюри не означало б замовчування складних сторінок епохи, якщо супроводжувалося б чесним історичним поясненням.

Павло Скоропадський також не вписується в одновимірний образ. Його прихід до влади відбувся за складних умов, за підтримки німецьких військ, а режим Гетьманату мав авторитарні риси. Проте за короткий час було створено Українську академію наук, розбудовано державне управління, відкрито українські університети, започатковано архівні та культурні установи. Скоропадський демонструє, що державність — це не лише героїчні битви, а й щоденна робота над інституціями, освітою, дипломатією та культурою.

Саме складність біографій часто використовується як аргумент проти встановлення пам’ятників. Проте сучасна меморіальна культура може працювати інакше. Монумент не обов’язково має проголошувати героя безпомилковим. Він може нагадувати про внесок людини, її історичний контекст і суперечливі рішення. Важливо, щоб поруч існували інформаційні пояснення, музейні матеріали та можливість відкритої дискусії.

Чи з’являться пам’ятники в українській столиці

Питання встановлення пам’ятника Івану Мазепі в Києві неодноразово порушували на державному рівні. Однією з можливих локацій називали місце, де раніше стояв монумент Леніну. Такий вибір мав би сильний символічний зміст: простір, який тривалий час уособлював радянську ідеологію, міг би бути переосмислений через постать українського гетьмана. Водночас реалізація подібного задуму потребує відкритого конкурсу, фахового обговорення, прозорого фінансування та участі громади.

Окремі меморіальні ініціативи можуть з’являтися і щодо Петлюри та Скоропадського. Для цього необхідно визначити не лише місце, а й формат вшанування. Це можуть бути повноцінні кінні або фігуративні монументи, меморіальні комплекси, скульптурні композиції, музейні простори чи поєднання пам’ятника з освітньою експозицією. Київ має можливість продемонструвати сучасний підхід, за якого пам’ятник стає не застиглим символом, а частиною живого суспільного діалогу.

Важливо також не протиставляти вшанування діячів минулого пам’яті про сучасних захисників України. Столиця потребує і Національного пантеону, і масштабного меморіалу полеглим військовим, і нових місць пам’яті, присвячених жертвам російської агресії. Ці проєкти можуть доповнювати один одного, адже українська історія має бути представлена як безперервна боротьба за свободу — від княжої доби та козацького гетьманату до визвольних змагань ХХ століття й нинішньої війни.

Відсутність пам’ятників Мазепі, Петлюрі та Скоропадському — це наслідок не однієї причини. Тут переплелися радянська спадщина, політична обережність, страх перед конфліктами, бюрократичне зволікання та недостатньо сформована культура публічного осмислення минулого. Проте незалежна держава не може безкінечно уникати розмови про тих, хто намагався її створити або відновити.

Київ має стати простором, де українська історія представлена повно й чесно. У ньому повинні бути місця для пам’яті про перемоги й поразки, державотворців і критиків влади, військових лідерів і будівничих інституцій. Пам’ятники Мазепі, Петлюрі та Скоропадському були б не лише актом пошани до конкретних діячів, а й символом зрілості української держави, яка більше не дозволяє імперським оцінкам визначати, кого бачити у власній столиці.