Всеволод Чабанець
В Івано-Франківську відбувся особливий культурний перформанс, присвячений українському традиційному одягу, родинній пам’яті та єдності різних регіонів. У межах інклюзивного «Форуму відновлення та можливостей» 15 представниць громадської організації «Дружина Воїна» вийшли на дефіле в автентичних строях із Прикарпаття, Донеччини, Лемківщини, Бойківщини та центральної України.
Перформанс отримав назву «Жива нитка традицій». Його учасницями стали дружини військовослужбовців, ветеранки, доньки захисників, волонтерки, представниці молодіжного підрозділу організації та жінки, чиї родини безпосередньо переживають наслідки російсько-української війни. Через одяг, вишивку, прикраси та обрядові дії вони показали, що українська культура не є застиглим музейним експонатом, а продовжує жити, змінюватися та об’єднувати людей.
Автентичні строї як родинна пам’ять
Для дефіле зібрали старовинні костюми, вишиті сорочки, запаски, кептарі, коралі та інші елементи традиційного вбрання. Значна частина одягу зберігалася в родинах упродовж десятиліть. Деякі речі пережили примусове переселення, голод, радянські переслідування та сучасну війну. Їх передавали від бабусь до онучок, ховали під час небезпеки та перевозили, коли сім’ям доводилося залишати рідні домівки.
Окрему увагу глядачів привернула історія одягу з Донеччини. Леся Марковецька представила сорочку та запаску, які походять із цього регіону. За її словами, речі передали люди, змушені тікати від війни. Вбрання дісталося їм у спадок від прабабусі, яка змогла зберегти його під час голоду 1930-х років.
Ця історія перетворює звичайну, на перший погляд, сорочку на свідка української витривалості. У ній закарбована пам’ять про покоління, які пережили масштабні випробування, але не дозволили зникнути власній культурі. Сьогодні та сама річ стала частиною публічного показу у Франківську й нагадала, що традиція може долати час, кордони та вимушене переселення.
Своїм родинним вбранням поділилися й інші учасниці. Мар’яна Процька вийшла на дефіле в бойківському строї, який надала Іванна Дерун — сестра полеглого захисника Володимира Катамая з позивним «Боже». Її чоловік нині служить на Донецькому напрямку.
Комплект складався зі старовинної запаски, кептаря та сорочки, що належали прабабусі родини. Столітню сорочку прикрашала дрібна вишивка, а завершували образ бабусині коралі. Такі деталі допомагають побачити в традиційному костюмі не лише мистецьку цінність, а й особисту історію конкретної сім’ї.
Від вишиванки Степана Бандери до лемківського строю
Показ відкрив ветеран Юрій Николюк. Він з’явився перед глядачами у вишиванці, відтвореній за сорочкою Степана Бандери. Репліку виготовили надзвичайно ретельно — за принципом «нитка в нитку» з оригіналом. Сорочку раніше виставили на благодійний аукціон, і ветеран доклав зусиль, щоб отримати цей унікальний лот.
Для Юрія Николюка вишиванка стала не просто сценічним одягом. Ветеран воював на Миколаївщині, Херсонщині та Донеччині, а у 2024 році в Серебрянському лісі внаслідок ворожого скиду втратив руку. Після тривалої реабілітації він долучився до волонтерської роботи та почав грати в команді з ампфутболу «Бартка».
Вихід ветерана у символічній сорочці став моментом, у якому поєдналися історична пам’ять і сучасний досвід боротьби. Традиційне вбрання в цьому контексті сприймалося як знак гідності, внутрішньої сили та продовження справи попередніх поколінь.
Лемківський стрій представила Валентина Борульник. Її чоловік Віктор добровільно пішов на фронт у 2022 році. Сама Валентина разом із дітьми переїхала до Івано-Франківська із Селидового, яке нині перебуває під окупацією. Для жінки участь у дефіле стала можливістю не лише одягнути автентичний український одяг, а й показати, що вимушене переселення не здатне позбавити людину коріння.
Для виступу Валентині надала одяг Ольга Фабрика-Процька, дружина ветерана. Нагрудну прикрасу — кризу — також виготовила дружина військовослужбовця. Ця деталь особливо промовиста, адже традиційні ремесла сьогодні часто підтримують саме родини захисників, які знаходять у творчій праці спосіб берегти пам’ять і допомагати спільноті.
До образу Валентина додала український прапор і намисто, придбане у Слов’янську. Так у межах одного строю поєдналися Лемківщина, Донеччина та сучасна Україна — країна, де різні регіональні традиції стають частинами спільної культурної історії.
Обряд «Просини» як символ єдності
Під час перформансу учасниці не обмежилися дефіле. Вони відтворили обряд «Просини», який на Прикарпатті передує весіллю. Це давня традиція, пов’язана із знайомством родин, гостинністю, прийняттям нового члена сім’ї та створенням спільного простору.
У сучасній інтерпретації обряд набув особливого значення. Організатори прагнули показати, що українське суспільство, попри війну, втрати та вимушене переселення, продовжує будувати зв’язки між людьми. Учасниці з різним походженням, сімейним досвідом і регіональними традиціями стали однією спільнотою на сцені.
«Просини» у Франківську прозвучали як символ гостинності, прийняття та взаємної підтримки між Сходом і Заходом України. Лемківський, бойківський, прикарпатський і донецький одяг не протиставляли, а навпаки — об’єднали в одному культурному просторі. Кожна вишивка зберегла власний орнамент, кольори й техніку, однак усі строї разом розповіли про спільну українську ідентичність.
Керівниця громадської організації «Дружина Воїна» Ольга Бобрикович наголосила, що головною метою заходу було показати безперервність традиції — від давнини до сьогодення. За її словами, вишивки в різних областях відрізняються, але саме вишиванка залишається тим елементом, який об’єднує українців.
Показ у Івано-Франківську став не просто демонстрацією старовинного одягу. Це була розповідь про жінок, які підтримують військових, виховують дітей, волонтерять, проходять через втрати й переїзди, але водночас знаходять сили берегти культурну спадщину. У їхніх руках родинні сорочки, прикраси та ткані речі отримали нове життя.
Автентичний український одяг, представлений на дефіле, довів: культура здатна виживати навіть у найтяжчі періоди. Вона зберігається не лише в архівах і музеях, а й у родинних скринях, у спогадах старших людей, у майстерності тих, хто вишиває, шиє та відновлює традиційні строї. Вона живе в людях, які одягають ці речі з повагою та передають їх наступним поколінням.
«Жива нитка традицій» стала візуальним свідченням того, що українська ідентичність має багато регіональних барв, але єдину основу. Від Прикарпаття до Донеччини, від родинних реліквій до сучасних вишиванок — усі ці історії складаються в один міцний культурний рушник, який неможливо знищити війною.