«Реставрація» після якої нічого не лишилось: як у Києві знесли будинок Артинова 1809 року

У центрі Києва, на Притисько-Микільській вулиці, сталася подія, яка знову підняла питання про збереження історичної спадщини: під виглядом реставрації фактично було знесено пам’ятку архітектури — будинок київського підрядника та купця Артинова, зведений у 1809 році. Інцидент викликав хвилю обурення серед експертів, активістів і мешканців Подолу, які побоюються, що подібні практики можуть стати нормою, якщо система захисту пам’яток не зазнає кардинальних змін.

«Реставрація» після якої нічого не лишилось: як у Києві знесли будинок Артинова 1809 року

Будинок Артинова був типовим зразком класицизму початку XIX століття: одноповерхова споруда з підвалом та мансардою, прямокутна в плані, з вальмовим дахом, стриманими декоративними елементами та симетрією фасадів. Він дивом уцілів після великої пожежі 1811 року, що знищила значну частину Подолу, і зберігався як рідкісний свідок довоєнного вигляду району. У 1867 році будинок перейшов у власність Флорівського жіночого монастиря й був переобладнаний під келії, а в радянський період зазнав численних перепланувань. Після повернення монастирю об’єкт опинився на балансі КП «Центр по охороні пам’яток» — підпорядкованого Департаменту охорони культурної спадщини КМДА.

У 2020 році за розпорядженням Київської міської державної адміністрації були проведені ремонтно‑реставраційні роботи загальною вартістю близько 11 мільйонів гривень, а проєкт розробив інститут «Укрпроектреставрація». Офіційно роботи мали на меті відновити фасади та конструкції, зберегти автентичність і привести пам’ятку до належного стану. Проте вже після завершення робіт пам’яткоохоронні активісти повідомили про факти, які ставлять під сумнів як якість виконаних робіт, так і сам підхід до реставрації.

Що виявили активісти та експерти

За словами експертів і місцевих активістів, під час «реставрації» значну частину автентичних конструкцій було демонтовано, а натомість відтворено нові елементи, іноді з сучасних матеріалів. Внаслідок таких втручань від первісної споруди лишився лише фрагмент західної стіни. Для пам’ятки, що має статус пам’ятки національного значення, це означає не просто косметичні зміни, а фактичну втрату історичної автентичності — того, що робить об’єкт цінним і унікальним.

Проблема, яку демонструє цей кейс, комплексна. Часто балансоутримувачі та замовники робіт підпорядковані одним і тим же міським структурам, що створює конфлікт інтересів і знижує ефективність контролю. Наявні механізми експертизи та дозволів іноді виявляються формальними, а публічний доступ до проєктної документації та звітності обмежений. В результаті замість консервації оригінальних матеріалів і аккуратного інтервенційного підходу маємо реконструкції, які радше нагадують нове будівництво.

Ця практика вже фіксувалася й на інших київських об’єктах: під виглядом реставрації виконують роботи, що змінюють історичний вигляд будівлі або знищують оригінальні елементи. Такі випадки підривають довіру до інститутів охорони пам’яток і ставлять під загрозу культурну ідентичність міста.

Чому це важливо і які є рішення

Втрата автентичності пам’ятки — це не лише питання естетики, а й історичної пам’яті та прав майбутніх поколінь на дотик до минулого. Відновлення та збереження автентичних матеріалів і конструкцій — основа сучасної реставраційної професії. Щоб уникнути подібних випадків, потрібні системні зміни:

1. Прозорість і публічний контроль. Усі проєктні документи, експертизи та звіти про виконані роботи мають бути доступні громадськості. Це дозволить залучити незалежних фахівців і журналістів до перевірки.

2. Незалежна експертиза. Проведення технічних та історико‑культурних експертиз сторонніми організаціями перед початком робіт і після їх завершення має стати обов’язком. Це зменшить ризик конфлікту інтересів, коли контролюючий орган є одночасно й замовником.

3. Законодавчі та адміністративні зміни. Потрібне посилення відповідальності за порушення правил охорони пам’яток, впровадження штрафів і механізмів відшкодування, а також чіткі стандарти реставраційних втручань, орієнтовані на збереження автентики.

4. Підвищення кваліфікації фахівців. Інвестування в освіту реставраторів і архітекторів, популяризація кращих міжнародних практик консервації.

Справедливий діалог між громадою, експертами та владою може запобігти повторенню таких випадків. Пам’ятки, як будинок Артинова, — це не тільки будівлі з каменю й цегли, а носії колективної пам’яті та культурної ідентичності. Їхня втрата або спотворення — це втрата частини історії міста. Місто має берегти свою спадщину не тільки на папері, а й у реальних діях, з чітким дотриманням принципів збереження і максимальною прозорістю процесів.

Категорія: Культура